Доброго дня! Мене звати Іван Карпенко. Я - вихованець гуртка «Юні екскурсоводи», який діє при зразковому музеї народного побуту «Світлиця» Центру позашкільної освіти та професійного самовизначення учнівської молоді «Соняшник».
Запрошую вас на екскурсію «Життєдайна сила української Світлиці».
Розпочинаємо екскурсію з розповіді про українське село кінця ХІХ початку ХХ століття, яке відображено на стінах перед входом до «Світлиці». Дерев’яний перелаз, мальви, вузенька стежка та біленькі з ідведеною призьбою, низенькі під соломою хати, запрошують нас до подорожі в далеке минуле нашого українського народу.
Перед входом до музею слова Т.Г Шевченка, які вирізьблені над дверима: «Україно! Воскресни, мамо, І вернися в світлицю - хату».
Музей народного побуту «Світлиця» створений у жовтні 1990 року. Велику роботу по створенню музею провела науковець з народознавства Валентина Михайлівна Шахрай, нині доктор педагогічних наук, доцент, завідувач лабораторії виховання в сім’ї та закладах інтернатного типу Інституту проблем виховання Національної Академії Педагогічних Наук України.
У 2004-ому році музею було присвоєно звання «Зразковий музей закладу освіти»
Фондова колекція нашого музею налічує 229 експонатів.
Експозиція складається з двох розділів:
- «Виставка речей селянського побуту ХІХ ст..»
- «Інтер’єр української хати – світлиці ХІХст.»
Музей займає дві кімнати. У першій кімнаті - виставковому залі розміщені речі селянського побуту ХІХ ст.
Розділ І. «Виставка речей селянського побуту ХІХ століття»
На стенді ліворуч розміщений жіночий буденний одяг, предмети побуту селянина кінця ХІХ початку ХХ століття.
Тут і короб, до якого прив’язана мотузка для сіяння зерна, серп, ціп, решето, дерев’яна лопата, граблі та інші предмети побуту, за допомогою яких вирощували, обробляли та збирали урожай наші предки.
Один із цікавих експонатів, це жорна – ручний млин. Ним у домашніх умовах розмелювали зерно, засипали його в погорницю – це круглий отвір у центрі верхнього жорна ручного млина, круг прокручували, і готове змелене борошно висипалось у мішок.
«Як на вашу думку (екскурсовод підходить до жлукта), на що схожий цей предмет» (відповіді дітей).
« Вона вибрала сорочки з жлукта , пішла на ставок прать» (твори Нечуя-Левицького, II, 1956р.).
Так, це праобраз сучасної пральної машини. В цій посудині , видовбаної з стовбура дерева , зол или білизну , одяг та полотно .
«А це що таке? Можливо, ви ще десь бачили цей предмет?».
Дерев`яна вигнута палиця з зарубками або гачками на кінцях, якою носять на плечах відра з водою тощо.
Це – коромисло. «Несучи на ньому коновки з водою, вона твердо ступала по розмоклій глині босими, червоними ногами (Іван Франко, 1955, 82); Параскіца набрала води й скинула коромисло на плечі (Михайло Коцюбинський, 1955, 272); Зінька, не кваплячись, заходилася складати на коромисло випрану білизну».
Я вам навів уривки з історичних українських творів різних письменників.
Ось деревяні ночви, видовбані з цільного відрізка деревини, коритця прямокутної або човноподібної форми, часто - із завуженими кінцями-ручками, в яких купали дітей, прали білизну, підсівали борошно , розчиняли тісто , сікли овочі та зелень, віяли зерно та крупи .
Наступний експонат - гончарне коло.
Пристрій для ручного формування виробів з глини. Використовується здебільшого в гончарстві. Селяни в далекі часи все робили самотужки. Гончарі були визнаними і поважними людьми. Тож селяни звертались до майстрів гончарів за різними виробами. Прикладом у нашому музеї є різні вироби із глини, розміщені на полицях і в самій хаті в миснику: глечики, макітри, полумиски, горщики тощо.
Ось на виставковому подіумі розмістився ще один із цікавих експонатів - прядка. Біля прядки розміщені її основні деталі: мотовило, веретено, човник, гребінка та жмутки ниток, з яких пряли товсте полотно.
Коноплі є однією з найдавніших технічних культур людства. Вироби з неї, насамперед одяг, відомі ще з І тисячоліття до н. е. . Волокно конопель довге, грубе, але має велику міцність і не піддається гниттю при тривалому перебуванні у воді, дуже міцні нитки, з конопляних волокон навіть виготовляють канати, які не гниють у морській воді, довговічні, не піддаються впливу шкідників, нічим не оброблені, тому не викликають алергію.
Зразок такого полотна, звичайно, є і в нашому музеї.
У виставковій залі багато вишитих рушників, які теж виготовлені з тоненького білого полотна та прикрашені різнокольоровою вишивкою.
Хочу звернути вашу увагу на безліч цікавих експонатів, а саме: рубель - старовинний прилад для прасування білизни . Являє собою вузьку дерев`яну дошку з ручкою і поперечними зарубками для качання білизни, яку попередньо намотують на качалку .
«Випрали ми сім пар онучок, сушили на кабиці, моя жінка викачала їх рублем та качалкою, щоб м`які були, як пух» - Юрій Яновський «На зеленій Буковині».
Ще в середині минулого століття можна було зустріти так звані «вугільні» або «духові» праски. Вони походили на невеликі печі: всередину корпусу закладалося розпечене березове вугілля. Для кращої тяги з боків робили отвори, іноді праска навіть забезпечувалася трубою. Щоб знову розпалити охололе вугілля, в отвори дули, або розмахували праскою з боку в бік.
Оскільки вугільні праски були важкими, прасування перетворювалася на справжні фізичні вправи. Пізніше замість вугілля всередину праски стали вкладати розпечену чавунну болванку.
Наступний експонат - колодки, використання колодок у виробництві взуття почалося в сивій давнині.
Хромові чоботи шили на замовлення у шевців, і залежно від майстерності чоботаря, вони виготовлялись або за одним покроєм, і для чоловіків, і для жінок, або за різними кроями. Проте, частіше сільські чоботарі, щоб знизити вартість чобіт для селян та виконати більше замовлень, виготовляли чоботи, використовуючи один крій, який підходив і для чоловічих, і для жіночих чобіт: «…робили шкіру, ну як хромова шкіра називалася, така вона блискуча, там її ваксували чимось, то шили чоботи».
Для дітей купували взуття великих розмірів, щоб не витрачати щороку кошти на придбання нової пари зимового взуття.
Селяни носили також і валянки – «шиті», і «биті».
Незаможні селяни переважно не мали літнього взуття і ходили босими до глибокої осені. Воно вважалося дуже дорогим, вимагало спеціального замовлення та тривалого виготовлення, а тому його берегли та ретельно за ним доглядали. Пізніше чоботи почали поступатися шевровим (з тонкої, м’якої дубленої шкіри кіз та овець) і хромовим («боксовим»).
Шкіра з кіз та овець була коричневато-жовтуватою, значно дорожчою за інші, вичинити її - дуже тривалий процес. Це взуття передавалося від діда до онука, оскільки пошити його дуже дорого коштувало.
Тогочасне взуття було дуже міцне, а не лише красиве й модне, як зараз, якого тільки на сезон чи два вистачає. Моя прабабуся мені розповідала, що мала красиві хромові чоботи і вона їх дуже берегла. В церкву йшла в чоботях, а з церкви замотувала в хустину і несла під рукою додому. Таким чином чоботи, їй служили дуже довго.
Подіуми для експозицій переходять у зручні лави-сидіння.
Розділ ІІ. «Інтер’єр української хати – світлиці кінця ХІХ початку ХХ століття»
Низенькі двері із залізною клямкою ведуть до світлиці - справжньої оселі кінця ХІХ століття.
Поріг - символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір`ями, саме під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи
поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг).
В Україні поширене повір`я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті».
Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима.
За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ.
Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.
Хата - житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов`янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) - жіноча половина помешкання, а правий (куток із покуттю) - чоловіча.
Піч. Піч зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними - це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім`я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик - добрий дух сім`ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають - шкодить.
Коли родина переселялася до нової оселі, обов`язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, шоб запалити родинне вогнище в цій оселі.
Кликали також свого домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину, такий обряд прилучення до хати і роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.
Так і в нашій світлиці значну частину кімнати займає піч із різноманітним необхідним господині начинням.
Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя, персонаж фольклору.
Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, це було місце, де знаходились люди літнього віку (старенькі), а також маленькі дітки, це місце вважалось і лікувальним, тому що, коли в родині хтось хворів, його поїли гарячим чаєм з лікарських рослин, малиною, калиною або кип’ячим молоком з медом, вигрівали на гарячій печі і не потрібно було приймати антибіотики чи звертатись до лікаря.
Піч використовували для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити («Сказав би, та піч у хаті»). Наша піч прикрашена малюнком із зображенням півня. Вона має дере’вяну заслінку, якою закривають піч, коли готується їжа, або щоб не так швидко вона вихолонювала. В піч вмонтована електрична лампочка зі шнуром та вмикачем, за допомогою яких ми запалюємо в печі вогонь, і в світлиці зразу стає затишно і по - святковому. Особливо святково в світлиці на Катерини, Андрія, святкування Різдва, Василя, Водохреща та інших українських свят.
Світлиця запрошує гуртківців ЦПО «Соняшник» та учнів закладів загальної середньої освіти міста на конкурс колядок та щедрівок, вечорниці, родинні свята та свята народного календаря протягом всього року.
Пізніше, у ХІY-ХY ст., піч увійшла як поетичний символ до української народної обрядовості. Піч оспівували у весільних піснях.
Протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуалів. Піч і хатні предмети (кочерги, коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут.
Ось деякі приклади звичаїв, повір’їв, прикмет, обрядів, пов’язаних з піччю:
Щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на ніч.
Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина печі й колупати глину, сором’язливо опустивши очі, це свідчило про те, що дівчина буде хорошою господинею.
Хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір’я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град.
Хазяйка на Василя ходила «лякати» кочергою курей, щоб добре неслися.
Зібране на Купала зілля підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили.
Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин.
Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.
Коли приємні гості йдуть з хати, того дня сміття не виносять, щоб добрі гості не переводилися.
Як саджають хліб у піч, то треба закрити двері на клямку (заклямкувати їх), аби ніхто не виходив і не заходив до хати, бо як зайде хто або вийде на голу піч, то людина ця буде голодна, а в сім’ї - злидні і нестатки.
Ніколи на ніч не лишали піч порожньою: закладали в неї сирі дрова, щоб підсохли для наступного дня або ставили холодну воду трохи підігріти.
Особлива роль відводилася печі у весільній обрядовості. Щоб сватання було щасливе, свати видобували з печі шматок цеглини й тримали його в кишені. Також було прийнято свата садовити перед піччю.
Піл (тапчан). Ліжко. Основним місцем для спання у сільській українській хаті до середини ХХ ст. був піл (тапчан). Його розташовували між причілковою стіною і піччю. Піл робили з кількох грубих дощок, скріплених поперечними брусками, що клалися на вкопані в долівку дерев’яні стовпчики. На ньому спали, настеляючи поверх сіном та рядном. Наприкінці ХІХ ст. заможні господарі почали замінювати піл дерев’яними ліжками, що виготовляли лише майстри-столярі. В середині ХХ ст. вони вже стали доступними для більшості селян та різнилися лише декоративним оформленням.
Спали на таких ліжках, застеляючи сіном та накриваючи зверху рядном, або «зшивали два рядна, напихали пахучим сіном і так на ньому спали». У другій половині ХХ ст. дерев’яні ліжка та піл поступово змінили металеві, а в кінці століття – дерев’яні фабричні ліжка чи дивани.
Жердка. Над полом чи ліжком традиційно облаштовували жердку. Вона мала вигляд одного або двох дерев’яних брусків, що кріпилася до стіни та з’єднувалися під прямим кутом до вертикальної опори, яка виходила зі стелі. Часто її прикрашали різьбленням та вирізали фігурні елементи на кінці вертикальної опори. На жердці вішали буденний одяг, а в св’ята її застеляли найкращими ряднами.
Колиска. В Україні колиску виготовляли тільки з чистих порід дерева - клен , калина , ясен , горіх , ліщина тощо. Колиску підвішують до стелі або розташовують біля ліжка батьків. У родині колиска завжди одна (змінюються тільки покоління новонароджених, для яких вона є першим домом). По суті колиска в українських сім'ях сприймалася як один з оберегів дитини.
З колискою пов`язані багато народно-обрядових дій: насамперед, туди кладуть нагрудний хрестик дитини, який вона отримала при хрещенні; обрядові речі - освячене зілля, лозу, часник тощо. Колиску в нашій світлиці дуже полюбляють молодші школярі, особливо дівчатка.
В колисці на пахучому сіні лежить замотана лялька. Дівчатка по черзі колишуть колиску та співають колискових пісень. Саме тут проходять конкурси колисанок для гуртківців ЦПО «Соняшник».
Сво́лок (або Бальок) - головна балка під стелею у дерев’яній споруді, в старій українській хаті, яка звичайно розміщувалася по поздовжній осі. Його виготовляли з товстого стовбура дуба або липи, який обтесували, надаючи йому прямокутної або квадратної форми. У деяких регіонах існував звичай переносити міцний сволок зі старої хати до нової.
У більшості районів України сволок у поперечному перетині був прямокутний. Іноді робилося два або й три сволоки.
Сволок завжди символізував міцність оселі, багатство, родючість. На сволоку, як правило, вирізьблювали дату спорудження хати, ім’я і рік народження її господаря, добрі побажання родині, іноді записували важливу подію з життя сім’ї чи навіть суспільства. На нього клали дрібні речі - клубки ниток, веретена, книжки, квіти, а також хліб.
Зведення сволока було дуже урочистим моментом, бо без нього хата не господарна, підіймати його треба було легко й уважно, щоб ним не вдарити, бо тоді в господаря буде часто боліти голова.
Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки - сонця, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі - мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос.
За народними повір’ями, коли снилося, що в хаті сволок відсутній або тріснув, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля, збираючись на хрестини в церкву.
Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали на сволоку хрест - як оберіг від грому, а на Водохрещу - крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, - від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому протягом всього часу.
Лави. Практично у кожній селянській хаті стояли дерев’яні лави, що могли бути «нерухомими» і «рухомими». Розташовувались вони вздовж чільної і причілкової стін житла. Давнішим типом були «нерухомі» лави, які виготовляли з грубих широких дубових дощок, що ставились на закопані в долівку дерев’яні ніжки. Їх робили одразу після будівництва хати ті ж майстри, що її зводили, або й сам господар.
Стіл. Стіл у хаті споконвіку був своєрідним алтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу. «Хай буде щедрим ваш стіл», - кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім - здавна поняття нерозривні.
В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.
На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.
Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи свою згоду на шлюб.
«Тихо стіл стоїть, на нім хліб лежить», - так починалося замовляння від крикливців.
На Святвечір на столі залишали на ніч кутю, а в поминальні дні – коливо, щоб могли пригоститися предки.
На стіл не можна було сідати («чиряками обсипле»), залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі. Вважалося, за це можуть образитися домашні божества.
Не можна сідати за стіл у шапці, бо стіл – це престол.
Не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка.
Не можна пригощати на незастеленому столі, особливо дівчину, бо чоловік її буде лисим.
Не можна сідати на стіл, бо, коли буде весілля, коровай трісне.
Не можна сідати їсти на куток стола, бо не вийдеш заміж (не оженишся).
Не можна виходити з-за столу іншим боком, як сідав, бо дружина помре.
Сільські меблі – лави, ліжка, софи, столи, скрині, мисники, – складали невід’ємну частину інтер’єру традиційного житла.
Вони мали не лише практичне призначення, а й слугували виразниками народних уявлень про комфортний побут, несли певне художньо-мистецьке навантаження. Більшість меблів мали своє усталене місце, що було пов’язане з чітким однотипним плануванням житла, що зберігалося протягом тривалого часу, аж до середини ХХ ст.
Скрині. До середини ХХ ст. важливе місце в інтер’єрі хати відводилось скрині. Майстрів-столярів, що спеціалізувались на їх виготовленні, називали скринниками. Скриня переважно мала форму прямокутного або розширеного догори «ящика» з прямою або опуклою кришкою (віком). Розміри скрині залежали від вимог господині та від можливості розміщення в житловому приміщенні. Основним її призначенням було зберігання одягу, білизни, полотна тощо. Прикраси і цінності зберігали у прискринку – невеличкому ящичку, що розташовувався всередині скрині у верхній частині одного або й обох її кутів.
В багатих селян могла бути ще одна скриня, яку ставили в сінях або коморі. В ній зберігали зимовий одяг, взуття тощо.
Недаремно весільна скриня була основою посагу молодої, і її з почестями перевозили до нової хати.
Покуть - священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину - статуй), прикрашені вишиваними рушниками.
Духовну історію роду, селянської общини та навіть цілого краю можна зрозуміти, дослідивши хоча б, які ікони знаходилися на чільному місці, на «божниці». Відомо, що вони обов’язково передавалися у спадок від батьків.
Шанобливо зберігали весільні ікони батька й матері, діда й баби. Кількість ікон часом була ознакою статечності й заможності господаря.
Лампада - світильник , що використовується в християнському богослужінні.
«Лампада» - це наповнений олією світильник, запалюваний перед іконами або нагорі великих стаціонарних свічників . Символічне значення лампади - вічний вогонь віри в Христа , що розганяє темряву зла і зневіри .
Лампада - це великий переносний свічник, що виноситься дияконом або священником під час малого і великого входів літургії , а також використовуваний при архієрейській службі.
У православних богослужбових книгах , слово «лампада» вживається саме так. Тож і ми в нашій світлиці на свята та при проведенні екскурсій традиційно запалюємо лампадку-свічку.
В світлиці завжди було багато вікон, для того, щоб в хаті було більше світла. На стінах - вишиті рушники, якими прикрашали оселю. Також є портрет Тараса Григоровича Шевченка. Ну і, звичайно, на стіни вішали сімейні фото.
Над дверима в світлиці розташований мисник.
Мисники. Буфети. Для зберігання посуду столярами виготовлявся мисник. Найпростіший мисник мав вигляд прямокутної рами з дощок і кількох дощаних полиць, що прикріплювались до неї. Розміри мисника залежали від кількості полиць (найчастіше їх було три-п’ять) та ширини стіни, на яку його вішали. Прикрашали мисник вирізаними фігурними елементами у верхній частині або різьбою на тильній його частині. Над дверима нашого музею розташований мисник. У нашій світлиці є багато лікарських трав: це - м’ята, материнка, липа, чебрець, калина. Над вікном - оберіг (з трав хрест), це від злих людей. В нашій світлиці дуже затишно, експонати нам надавали люди з позитивною енергетикою. Світлиця заспокоює, відновлює енергетичні канали людини, оздоровлює її, а учням надає сил і наснаги на навчання.
Музей відвідують гості нашого міста та іноземні делегації.
Ми пишаємося нашим музеєм і запрошуємо всіх бажаючих долучитись до наших екскурсій.
Дякую за увагу.
